Цього року минає 70 років з дня загибелі на Житомирщині словака Яна Налепки — ще один привід для об’єктивної оцінки нашого минулого
На присвяченій йому сторінці української Вікіпедії стверджують, що громадянин Словаччини і майбутній Герой Радянського Союзу створив у словацьких військах, відправлених на окуповані гітлерівцями території України і Білорусі, «групу заколотників-сталіністів», а в «травні 1943 року зрадив присягу й утік на бік радянських партизан». Зважаючи на це, йдеться про малоприємну особистість. Однак на Житомирщині народна пам’ять донині зберігає вдячність як до «окупантів»-словаків, так і до капітана Рєпкіна, під іменем якого боровся з гітлерівцями Ян Налепка.
Друг пізнається в біді
За свідченням численних очевидців, номінальні гітлерівські союзники ставилися до місцевого українського й білоруського населення цілком лояльно, а рядові вояки за найменшої нагоди навіть ставали на його захист від утисків німців і поліцаїв. Натомість офіцери зазвичай обмежувалися лише демонстративним нейтралітетом, який зростав прямо пропорційно успіхам радянської армії.
На відміну від більшості колег по службі, Ян Налепка став ініціатором встановлення прямих контактів із партизанами ще в серпні 1942 року, коли гітлерівські полчища переможною лавиною котилися на схід, а доля Сталінградської битви здавалася уже вирішеною на користь німців. Однак працівник штабу 2-ї словацької охоронної дивізії «капітан Рєпкін» передав народним месникам план охорони 135-метрового мосту через ріку Птич на важливій залізниці Брест—Гомель, а в найвідповідальніший момент бою з партизанами артилерія словаків «помилково» накрила вогнем позиції німців, що забезпечило успіх атакуючим. На відновлення руху ешелонів знадобилося 18 діб, що стало відчутною допомогою для радянських військ в один із найкритичніших моментів кривавого протиборства з фашизмом.
Ян Налепка (перший ліворуч) з групою партизанів —— колишніх офіцерів і солдатів 101-го словацького полку. Фото з архіву редакції
Народний учитель
Перш ніж звинувачувати Яна Налепку в зраді, варто замислитись, чим був продиктований його крок і кого власне він «зрадив». Насамперед слід зазначити, що найімовірніше селянський син ніколи не став би офіцером, якби його батько за прикладом багатьох жителів словацьких і українських «провінцій» Австро-Угорщини не подався на заробітки до США. Втім, на відміну від більшості заробітчан, він повернувся на рідну землю. Поневіряння на чужині не зробили Михая Налепку багатієм, однак дали змогу вивчити сина на учителя.
Для тих часів це було значним успіхом. Проте «пан професор» ніколи не забував і не цурався свого походження, закликаючи колег «йти у народ, з якого ми вийшли».
1936 року молодого вчителя призвали до війська, де після закінчення офіцерської школи Ян Налепка отримав чин підпоручика чехословацької армії. Втім, його покликанням залишається суто мирна учительська професія, від якої доведеться знову відірватись у період протистояння рідної країни з гітлерівською Німеччиною. Однак відмобілізована для відсічі ворогу чехословацька армія не зробить жодного пострілу по супротивнику, а ціною ганебної Мюнхенської змови стане окупація Чехії та передача влади у Словаччині лише формально незалежному уряду.
Саме у словацькій армії Ян Налепка вперше візьме участь у бойових діях та отримає важке поранення, коли у вересні 1939 року два союзники — Гітлер і Сталін — нападуть на Польщу. Навряд чи роль помічника агресора (навіть якщо це служба вимушена) є підставою для гордощів. Особливо після того, як словаки, відправлені після початку війни з СРСР на окуповані українські і білоруські території, стали очевидцями гітлерівських звірств. Не дивно, що серед «союзників» добровільний перехід на бік противника хоч і не став масовим, однак аж ніяк не був винятковим явищем. Для тих, хто наважувався на цей крок, поняття фашизм і незалежність були несумісними. Тим паче, що активізація роботи у Лондоні емігрантського чехословацького уряду спонукала згадати про присягу не лише прогітлерівському режиму Тисо у Словаччині, а про ніким не відмінену клятву на вірність Чехословацькій республіці.
Перестрілки між «союзниками»
У виданих за радянських часів нечисленних дослідженнях, присвячених Яну Налепці, його зображають переконаним комуністом-інтернаціоналістом і досвідченим конспіратором. Натомість у пам’яті старожилів українського Житомира та білоруського Єльська, де найдовше довелося проживати герою-словаку, він залишився офіцером, доброзичливим до місцевого люду та по-військовому вимогливим до підлеглих.
Навряд чи комуніст-підпільник допустив би прикрий інцидент, що трапився восени 1942 року під час чергової відпустки Яна Налепки. На станції Попрад місцеві активісти за участі німецьких властей проводили збір коштів у рамках акції на підтримку гітлерівської армії у зимовій кампанії. Офіцер-словак демонстративно відмовився внести пожертву, чим спровокував гучний скандал. Як наслідок, відпустку довелося провести на гауптвахті, а від суду врятував лише терміново поданий рапорт про бажання негайно повернутися до своєї частини в район бойових дій.
Варто зазначити, що партизани відповідали словакам взаємністю і теж намагалися дотримуватися нейтралітету щодо них. Як приклад можна згадати красномовний епізод, коли сабурівці відпустили майже шість десятків захоплених у полон вояків, відправивши їх до Єльська на мобілізованих у селян санях. Зрозуміло, що німці спробували затримати дивний обоз і заарештувати «зрадників». Однак на виручку своїх піднявся місцевий словацький гарнізон, що навіть призвело до перестрілки між «союзниками» та додало напруги у стосунках між ними.
Тож не варто дивуватися, що тільки в січні 1943 року до сабурівців добровільно перейшло 24 солдати-словаки. Цей процес значно активізувався з початком бойових дій на радянсько-німецькому фронті сформованої Людвігом Свободою чехословацької військової частини. Зокрема, в День міжнародної солідарності трудящих — 1 травня 1943 року — московське радіо повідомило світу про перехід до партизан Полісся 54 словаків з усім озброєнням.
Радянське керівництво на офіційному рівні сформувало чітке завдання: «Роздмухати вогонь всенародної збройної боротьби з гітлерівськими імперіалістами — священне завдання всіх слов’янських народів». Ця директива спонукала керованих із Москви партизанських ватажків до щедрих обіцянок. Зокрема, у відправленому словакам за підписом Сабурова листі йшлося: «При переходе добровольно на нашу сторону мы предоставляем право иметь самостоятельный отряд для борьбы с немцами за СВОЮ (виділено мною. — В. Ш.) независимость и свободу. Офицерский состав и их слуги, желающие воевать против немцев, остаются со своими людьми в отряде. Не желающий находиться в партизанских отрядах офицерский состав и их слуги будут направлены в Москву в распоряжение командования чехословацкими войсками полковника Свободы».
Ці заяви були правдиві. Офіцерів-словаків, які не хотіли бути партизанами, разом з особистими речами і ординарцями літаками переправляли на велику землю.
На боці українських партизанів
У ніч з 14 на 15 травня 1943 року начальник штабу 101-го словацького полку капітан Ян Налепка, його ординарець і ще двоє словаків-поручників перейшли до партизанів. На відміну від більшості кадрових офіцерів, які прагнули воювати в регулярних військах, селянський син вважав, що не має права покидати загітованих ним солдатів. Уже 18 травня у складі партизанського з’єднання Сабурова було сформовано очолений «капітаном Рєпкіним» окремий партизанський загін. У підписаному Яном Налепкою наказі № 1 зазначено: «Задача отряда есть борьба против фашизма как врага демократии и свободы человечества и борьба против захватнических действий немцев — главных врагов самостоятельности чехословацкого народа. Командир отряда решил проводить эту борьбу на территории Советского Союза на стороне украинских партизан».
Спочатку загін нараховував 65 осіб. Та вже невдовзі його стали поповнювати і представники численної на Житомирщині чеської діаспори, і нові перебіжчики-словаки. Останнє змусило гітлерівців спішно передислокувати війська «союзників» до Італії.
Сформований Яном Налепкою загін вписав немало славних сторінок в історію боротьби з гітлеризмом, а ось сам «капітан Рєпкін» склав голову на українській землі при звільненні Овруча. Штурм міста партизанами, що розпочався 15 листопада 1943 року, набув затяжного характеру. Особливо затято німці обороняли залізничну станцію, підступи до якої були добре укріплені. Надвечір 16 листопада в бій довелося кинути останні резерви — загін імені Жукова та Чехословацький партизанський загін. Не з «Інтернаціоналом» чи вигуками «За Родіну! За Сталіна!», а з піснею «Словацькі матері, у вас гідні сини» здійнялися в атаку під нищівним кулеметним вогнем очолені Яном Налепкою вояки і здійснили неможливе.
Ранок 17 листопада овручани зустрічали у визволеному партизанами місті. Згодом відомий англійський військовий історик Джон Фуллер напише: «З втратою Овруча залізниця Ленінград — Одеса, що поєднувала всі три групи німецьких армій, виявилася блокованою. Німцям довелося користуватися кружним шляхом, що додало стратегічних труднощів гітлерівському командуванню».
Варто нагадати, що саме в цей час тривав контрудар ворога з метою захоплення Києва. Як стверджує підготовлений Інститутом військової історії Міноборони СРСР довідник «Освобождение городов», 19 листопада 1943 року німці повторно окупували Житомир, а 18 листопада до Овруча нарешті пробилися радянські війська. Доблесним визволителям нині скромного райцентру на Житомирщині — бійцям регулярної армії і партизанам — Москва салютувала 12 артилерійськими залпами зі 124 гармат.
ДОСЬЄ «УК»
