Чому, навіщо і для кого пишуть їх українські письменниці
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО для «Урядового кур’єра»
У найкращих «жіночих романах», де розважальність поєднується із філософською складовою, жінка позиціонує своє майбутнє у взаємодії із самцем: багатим, мужнім, красивим, розумним, освіченим і репродуктивного віку. У декого той вік починається із 13 років. Трапляються сюжети, де перша жінка у підлітка — мамина найближча подруга.
Фахівці відзначають бум жіночої української прози. Та який там бум, коли книжка для багатьох українців стала такою самою екзотикою, як на початку 90-х років минулого століття перегляд фільму в кінотеатрі. Дослідження книжкового ринку, проведені напередодні кризи компанією Gfk Ukraine за ініціативи Міжнародного фонду «Відродження», стверджують, що 18% українців не можуть собі дозволити купити книжку, 46% не відчувають потреби в ній. А з тих, хто відчуває, всього 40% читачів надають перевагу художній літературі. То «бум» це чи не «бум»?
Нормальні чоловіки — проти книжкових самців
Я звернувся до VIP- та пересічних читачів, щоб з’ясувати ситуацію щодо модного літературного тренду.
«Я читаю «жіночу прозу», щоб відпочити і збагатити своє знання української мови, — відповіла мені президент Міжнародного благодійного фонду «Мистецька скарбниця» Тетяна Логуш. — У ній переважає сильна самовпевнена українка, здатна все вирішувати сама. А чоловіки, навпаки, — зманірені, фемінізовані. Позитивно сприймаю, що в цих книжках багато еротики. В Україні повинна розвиватися й така проза, щоб збільшилася народжуваність. Бум на «жіночий роман» спровокований нашим життям. Нині дедалі більше самотніх жінок. За перечитаними сторінками вони намагаються розібратися в собі, знайти пораду і розраду, і врешті-решт починають вірити в свої сили.
Багато нових імен, які стали окрасою сучасної української літератури, відкрив конкурс «Коронація слова»: Ірен Роздобудько, Марія Матіос, Лариса Денисенко, Марина Гримич. Але не можу зараховувати цих письменниць до авторів суто «жіночої прози». Вони використовують детективні, психологічні, містичні сюжети».
— А чи не пишуть жінки свої романи, щоб отримати певну сатисфакцію за домінанту в соціумі України чоловіка? — запитую в наступного співрозмовника.
«У нас завжди домінувала жінка, — не згоден із цим письменник і видавець Віталій Капранов. — І сьогодні робиться спроба замінити цей факт на сексистський міф. У «жіночому романі» самець заміняє нормального чоловіка, який може не так пахнути, не так одягатися… А той, що в книжці, — саме так. Треба заборонити чоловікам читати ці романи, щоб вони залишили в собі соціальну, сексуальну функцію і вберегли здатність ерекції.
Наше видавництво пропонує послуги «Книга — поштою». Тож щодо читацьких запитів зазначу, що в сучасній українській «жіночій прозі» є два напрямки: класичний «дамський роман» про принцес та червоні вітрила популярний у сільських районах, а в містах затребуваний винахідливіший. У Катерини Хінкулової настільки «жіноча проза», що ми її навіть погано розуміємо. Це екскурс всередину жінки. Безперечно «жіноча проза» в Ірен Роздобудько — хоч би як вона себе позиціонувала».
Тим часом Ірен Роздобудько, яка пише для дітей і видає другий десяток «дорослих» повістей, цурається полички, де виставлена «жіноча проза». Чому?
«Останнім часом у мене багато читачів-чоловіків, — пояснила письменниця. — Пишу від їхнього імені про різні серйозні речі, наприклад, про величезну самотність людини в цьому світі й про порятунок від неї. Вище цієї самотності може бути вихід до Бога, до мистецтва. Пишу, щоб перевірити, чи багато серед них моїх однодумців, і жодного стосунку не маю до жінок, які від нещасливої сімейної долі починають писати сиропний роман про принца на білому коні.
Загалом порадила б людям, які починають писати, дуже добре подумати, як слово впливає на власну долю. Воно може зламати, якщо є амбіції, а чогось не вистачає. В Україні ніша еротичного роману ще не зайнята. Я почала писати детективи, бо бачила, що в нас ця ніша вільна. Раджу закрутити інтригуючий сюжет. Хай героям буде років із 35. Якщо це любовний роман, варто взяти красивий милозвучний жіночий псевдонім. Хоча… У Тараса Прохаська «Непрості» — фантасмагоричний твір. Я плакала над ним. Там еротика. У нас часто замість любові — порнографія.
Дуже гарно пише еротичні речі Марічка Матіос, делікатно і проникливо. Мені до вподоби Винниченкові «Ігри в садах» — дотепна еротика. А коли якась мала починає писати про свій перший сексуальний досвід, нікому це не цікаво, бо він у кожного був. Моя дитина, ровесниця авторки, такого не читає: «Мамо, це прикольно на рівні двох абзаців».
Читаєш без пам’яті?
Читачка Надія Шендрик перечитала понад сто романів «жіночої прози», але їй не спадало на думку написати самій. Для цього, вважає вона, потрібен не читацький досвід і не життєві знання, а талант.
«Я почала читати «жіночу прозу», працюючи вахтером, або, як записано в трудовій книжці, швейцаром, — долучилася до розмови Надія Шендрик. — Мені подобаються захопливі сюжети і цікаві розв’язки. Деякі книжки допомагають у поліпшенні взаємин у родині. Я зрозуміла, що в чомусь помилялася, щось переосмислила. Книжки купую на розкладках у метро, кіосках, іноді й на останні гроші. Обмінююсь ними з друзями. Але не хотіла б читати про людину з долею, схожу на мою. Нащо наново переживати власне?»
Літературний смак читачки Євгенії Губської добре знають довірені продавці. Чи пропонують їй «жіночі романи»?
«У такій літературі жінки черпають те, чого їм бракує в реальному житті, — вважає президент «Клубу ділових жінок Модус Вівенді» Євгенія Губська. — Займаюся бізнесом, громадською діяльність, у мене все добре в сім’ї. Мені цікаво читати про видатних жінок-лідерів, що залишили слід в історії, яскраво проявили себе. Якось у відпустці захопилася книжкою турецького нобелівського лауреата Орхана Памука «Сніг». Тема мусульманської жінки, яка розривається між вимогами сім’ї, суспільства, держави та релігії для мене зовсім нова. Із задоволенням прочитала книжки Оксани Робські, бо треба бути в курсі й такої літератури. Читаю і нашу Світлану Зоріну, вона для мене цікава багатогранна особистість, яка випускає прекрасне чтиво з напруженою інтригою для відпочинку та розслаблення».
Не таке вже чтиво у Світлани Зоріної. Якби я вчасно прочитав її детектив «Наїзд», був би краще озброєний перед свавіллям нашого судочинства. Колись поважні люди соромилися зізнатися, що читають детективи. Нині жінки зі становищем не афішують, що є прихильницями Оксани Робські. Попри пересторогу пана Капранова, я читав її «Кежуал» («Повсякденне»). Стиль витримано, читаєш, не помічаючи часу. Але роман швидко зник зі свідомості.
Еротика — як сіль до їжі
Однією з авторів «жіночих романів» могла стати Людмила Єфименко.
«Коли я одержала другу премію на Міжнародному кінофестивалі «Золотий Витязь» за сценарій «Аве Марія», мені запропонували переробити його на «жіночий роман» і взагалі писати романи для жінок, — розповіла актриса, режисер, сценарист. — Можливо, я так і зробила б, якби не почала знімати фільм за своїм сценарієм, у якому зіграла головну роль. А потім була роль Любові Кочубей у «Молитві за гетьмана Мазепу». Нині ж нема натхнення, без нього не варто займатися творчістю, якщо ти не професійний літератор. Вважаю, що еротика у літературі важлива, як сіль до їжі. Родоначальницею сучасного українського «жіночого еротичного роману» вважаю Оксану Забужко з її «Польовими дослідженнями з українського сексу». До речі, це був перший сучасний український роман, який я дочитала. Мене вразила книжка Марії Матіос «Солодка Даруся». Це просто супер. А загалом «жіночих еротичних романів» не читаю».
Нещодавно в нас з’явилася літературна сенсація — відверті еротичні книжки автора із псевдонімом Люба Клименко. На думку Тетяни Логуш, там еротика ось-ось перетне межу: «Така майстерність якісно збуджує. Одна моя знайома розповідала, як, читаючи про львівську пані, два дні тремтіла, що передалося і її чоловікові». Ірен Роздобудько вважає, що «твори Люби Клименко написано в традиції українських сороміцьких пісень». Книжка «Великий секс у Малих Підгуляївцях» змусила її голосно реготати.
Письменник Андрій Бондар, виявляється, сам став персоною з «жіночої прози». Хоч вважає, що «жіноча» вона лише тому, що її написала жінка. І, до речі, зовсім не його дружина — Софія Андрухович.
«Я виступаю як персонаж у двох романах Ірени Карпи, але без прізвища, — сказав Андрій. — Я там досить позитивний. Її романи не «жіночі». Це штучна назва певного виду текстів. Як правило, спільна риса «жіночих романів» — це викладена в них позитивна програма життя з тяжінням до щастя на шляху до жіночого ідеалу та хепі-ендом. У Софії Андрухович немає хепі-ендів. Її книжка «Сьомга» радше роман-виховання, що поєднує багато жанрів».
